Личность Валерия Гегамяна в одесской художественной среде
Валерій Арутюнович Гегамян (1925–2000) за життя реалізувався більшою мірою як непересічний педагог. Лише по смерті прийшло визнання його легко впізнаваної графіки та неймовірно емоційного живопису. Художник практично не виставляв своїх робіт на художніх виставках, не був членом Спілки художників та не мав жодних регалій. Той факт, що він блискучий рисувальник та живописець, був відомий порівняно вузькому колу людей, пов’язаних з художньо-графічним факультетом Одеського педагогічного інституту, та членам його родини.
Валерій (Валік) Гегамян народився у 1925 році в Гарні, в родині Арутюна Ханагяна – відомого комедійного актора, який працював у театрах Єревана. Мати майбутнього художника походила зі старовинного вірменського княжого роду Тер-Мелік Сиціан. Невдовзі батька Валерія репресували, справжнє прізвище стало небезпечним і сім’я зуміла офіційно дати хлопцеві вигадане прізвище, утворене від імені діда – Гегама. Так з’явився Валерій Гегамян.
Дитинство і юність художника пройшли в середовищі вірменської інтелектуальної та культурної еліти. Родина товаришувала, зокрема, з композитором Арамом Хачатуряном, який відзначив музичні здібності Валерія. Слід зазначити, що юнак всерйоз займався грою на сазі та замислювався про музичну кар’єру. За свідченнями членів родини художника Валерій пробував свої сили також у художній літературі. В шкільні роки він писав лицарські оповідання та сам їх ілюстрував. Завдяки цим ілюстраціям на нього звернув увагу ще один завсідник дому Тер-Мелік Сиціанів – Мартирос Сар’ян, на той час всесвітньовідомий живописець із солідною творчою біографією – та посприяв його подальшому художньому розвитку. М. Сар’ян в 1921 році разом із сім’єю оселився в Єревані та ініціював створення нових культурних установ: асоціації художників, товариства охорони пам’яток національної старовини, художньої школи, музею археології, етнографії та образотворчого мистецтва.
Завдяки своїм здібностям Валерій вступає до Єреванського художнього училища, де навчається під керівництвом Мартироса Сар’яна. Після закінчення навчання продовжує здобувати професійну освіту в тільки-но відкритому Єреванському художньому інституті, знову в майстерні Мартироса Сар’яна. Взаємини Валерія Гегамяна та Мартироса Сар’яна виходили за межі взаємин учня та педагога, вони близько спілкувалися й поза навчальними аудиторіями. Виїжджаючи на пленери до Гарні, Сар’ян зупинявся в домі родини Тер-Мелік Сиціанів. Дружба також пов’язувала Валерія зі старшим сином Сар’яна Саркісом. Саркіс Сар’ян був на кілька років старшим від Валерія і навчався на той час уже в університеті. В майбутньому він зробить блискучу наукову кар’єру в галузі літературознавства. Відвідуючи університетські заняття «за компанію» з Саркісом, Валерій ще підлітком отримував знання з філософії, історії, археології, літератури. Йому пощастило слухати лекції академіків Й. Орбелі, А. Ісаакяна та ін. Таким чином освіта Валерія Гегамяна мала різносторонню направленість і не замикалася на класичному наборі художніх теорій та практик. Він чудово оперував історичними фактами, добре орієнтувався в філософії та глибоко знав історію розвитку всіх видів мистецтва. Вплив Сар’яна на формування художнього мислення та творчої манери Гегамяна важко переоцінити [3, с.6]. При всіх формальних відмінностях мистецтва цих двох художників, не можливо не відзначити безперечно сар’янівське походження кольору в роботах Гегамяна.
Успішно завершивши навчання в художньому інституті, молодий митець, що на той час уже взяв участь у кількох художніх виставках, за рекомендацією М. Сар’яна рік працював у Художньому фонді Вірменії на посаді старшого майстра та готувався до вступу у Спілку художників. Тоді ж, у 1951 році, його приймають кандидатом у члени Спілки, але через те, що невчасно подав необхідні документи (саме так звучало офіційне формулювання), а саме – фотографії робіт, його кандидатура не була затверджена в Москві, хоч сам він дізнався про це багато років потому.
На початку 1954 року художник переїздить до Москви. Він влаштовується на посаду старшого майстра, а згодом, художника-монументаліста на Комбінат декоративно-прикладного мистецтва. Це вдалий старт для будь-якого молодого художника, але два роки, що їх провів Гегамян у столиці, пройшли для його творчості непомітно. Висока конкуренція колег, постійні інтриги за замовлення відбирали надто багато часу та енергії. Та й, загалом, ситуація постійної боротьби за виживання в московському художньому середовищі виснажувала митця. Одним з нез’ясованих фактів біографії Валерія Гегамяна досі залишається причина припинення спілкування з Мартиросом Сар’яном. Можливо, подальші дослідження архівів Валерія Гегамяна та Мартироса Сар’яна допоможуть пролити світло на це питання.
Валерій Гегамян виїздить з Москви до Біробіджану за направленням Міністерства освіти, затим до Махачкали. Шість років він присвячує організаційній та викладацькій діяльності в художніх навчальних закладах цих міст, паралельно працює над великими живописними портретами. Ці роботи виконані олією на полотні, на відміну від більш пізніх робіт, виконаних на картоні.
Ймовірно, стосунки на останньому місці роботи не склалися. Цікаво, що в особистому архіві художника зберігся документ, який свідчить про наміри художника у 1961 році виїхати на проживання в Бердичів та викладати в тамтешньому педагогічному інституті.
Початок шістдесятих ознаменований в вітчизняній історії як короткотривалий період обмеженої, та все ж свободи. За збігом обставин початок шістдесятих для Гегамяна – початок його власної нової історії. Саме в цей час він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Болеславою Михайловською та за її ініціативи назавжди переїздить до Одеси.
Влаштуватися на фахову роботу в Одесі було не просто. Тимчасово він працював в живописному цеху Одеського обласного відділення Художнього фонду УССР, але за кілька місяців був звільнений через відсутність замовлень. Після цього його зарахували до Цеху оформлювачів та знову через кілька місяців звільнили з тієї ж причини. Лише влітку 1964 року Валерій Гегамян отримав постійну роботу – посаду викладача рисунка в Одеському педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського (нині Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського).
Саме завдяки ініціативі та зусиллям художника в цьому навчальному закладі було організовано художньо-графічний факультет. Валерій Гегамян працював там старшим викладачем, кілька років виконував обов’язки декана, займав посаду доцента, розробляв навчальні плани, протягом багатьох років був завідувачем методичної комісії факультету. Його педагогічна діяльність викликає великий інтерес, адже митець не просто копіював настанови та методи інших навчальних закладів, передусім Ленінграду, куди особисто їздив за навчально-методичними матеріалами.
Валерій Гегамян послідовно розробляв авторську методику викладання, яка мала чіткі принципи. Він став автором навчальних програм для підготовчого відділення факультету, трирічної навчальної програми з викладання рисунку, живопису, композиції та пластичної анатомії. На основі цих напрацювань у сімдесяті роки педагог уклав розгорнуті робочі плани з підготовки та проведення навчального процесу для четвертого курсу, в яких він передбачив не лише поетапну розробку завдань, а й їх узгодженість з викладанням суміжних навчальних дисциплін: відповідних розділів історії мистецтв, анатомії, перспективи, літератури. Ці навчальні плани були підкріплені серйозною джерельною базою та мали практичні рекомендації з виконання домашніх завдань.
Методичний посібник з роботи над дипломним проектом з живопису, укладений в цей же період, містив унікальні таблиці з детальним описом основних етапів роботи над ескізом та був доповнений великою кількість ілюстративного матеріалу. На окремих аркушах Валерієм Арутюновичем власноручно були зображені ті чи інші етапи студентської роботи. Подібні аркуші-ілюстрації з поетапного рисування оголеної натури Валерій Арутюнович створив і для четвертого курсу.
Слід зазначити, що в навчально-методичних розробках художника особлива увага приділялася рисунку фігури людини з натури. Він радив учням, наслідувати П. Чистякова, «істинного вчителя непорушних законів форми» (за висловом Валентина Сєрова) та ретельно й глибоко вивчати анатомію. Подібно Павлу Чистякову Валерій Гегамян намагався навчити своїх учнів, наскільки в мистецтві важливо знати його закони, що першооснова образотворчого мистецтва – рисунок. За великим рахунком, педагогічна система Валерія Гегамяна – нео-академічна, з обов’язковим акцентом на рисунок натури, колосальними часовими затратами та винятково перфекціоністським підходом. «Школа Гегамяна викликає в мене асоціації зі школою Філонова. Не за формальними ознаками, а через химерне поєднання новаторства та догматизму» – розмірковує один з найуспішніших учнів Валерія Гегамяна Олександр Ройтбурд [18].
Рисунок та живопис в якості аналізу і лише згодом композиція як синтез мали логічне завершення в створенні тематичної картини. Вищий інтерес до натури, особливо людської, вирізняє творчість Валерія Гегамяна. Ще в середині сорокових років він писав у своєму юнацькому щоденнику докладні описи складних емоційних станів людини та їхнє фізіономічне виявлення [3, с.4–5]. З часом художник не втратить інтерес до натури, але змістить наголос: його цікавитиме узагальнений образ, а не індивідуальні вияви людської природи. Навмисна акцентованість на загальному на противагу індивідуалізованому дозволить митцю створити кращі зразки тематичних картин на всеохопні універсальні теми.
Педагог щоденно працював поруч зі студентами. Його методика викладання ґрунтувалася на особистому прикладі, а не на абстрактних теоретизуваннях «як слід». Він постійно знаходився в майстерні та рисував ті ж постановки, що і його студенти. За свідченнями учнів, Валерій Гегамян вкрай рідко критично висловлювався на адресу студентських промахів. Та й взагалі був лаконічним і толерантним в оцінках чужих робіт [19]. Втім це не заважало йому виявляти суворість і вимогливість, коли мова заходила про щоденні вправи з рисунку.
Головними недоліками молодих художників, в тому числі багатьох «зірок» як офіційного, так і андеграундного мистецтва викладач вважав їхню недостатню академічну освіту, ескізність і неґрунтовність більшості робіт. Офіційне одеське мистецтво він зневажав за низький рівень майстерності та фальшиву ідеологічну сервильність, з нонконформістами також не спілкувався, вважаючи їх експерименти легковажними та не сприймаючи їхньої богемності [18]. За взірці ставив митців минулих епох Мікеланджело, П. Гогена, М. Врубеля, І. Рєпіна, М. Сар’яна, К. Коровіна, В. Сєрова, П. Кузнєцова, М. Нестерова, А. Архипова, О. Головіна, П. Коріна, О. Мурашка, Н. Альтмана, М. Аветісяна.
Варто зазначити, що Валерій Гегамян багато уваги приділяв студіям живопису та рисунку відомих майстрів. Ці роботи складно назвати копіями, швидше вони є авторським переосмисленням задумів класиків. Гегамян таким чином «вивчав» Мікеланджело, І. Рєпіна, М. Врубеля, К. Брюлова, М. Сар’яна, В. Сєрова, О. Іванова, К. Петрова-Водкіна та ін.
В архіві художника збереглися згадки про його поїздки разом зі студентами на пленери до Криму та Карпат, під час яких він так само, як і в аудиторії, продовжував працювати поруч з учнями. Валентин Захарченко пригадував, що бачив, як Гегамян працював на пленері, як цікавився тим, що бачив. І що це нормальний хід зрілого художника – коли він ще не знає, чого прагне, але вже десь відчуває. Натура підказувала, інтуїція, і він формував це бачення в кінцевий результат [7]. Приклад викладача ставав стимулом для молодих художників, а загальна культура та самовіддане служіння мистецтву викликали повагу.
Суха аналітична система рисунку, яку розробив В. Гегамян, вимагала від студентів цілковитого заглиблення і повної самовіддачі. Вона настільки заполоняла молодих художників, що декому з них після закінчення навчання доводилося кілька років від неї «відходити», аби знайти власний стиль. Втім, найкращою характеристикою педагогічної діяльності митця слугували коментарі колег про те, що учнів Гегамяна одразу видно. Йшлося про винятково скрупульозний та математично розрахований рисунок. Сильна раціональна складова гегамянівського малюнку олівцем чи вугіллям переважала складову емоційну, втім живопис його збалансований. «Система Гегамяна – це вища математика пластики, це метрологія параметрів колірної плями, це синтаксис анатомії, це передбачення алгоритмів комп’ютерного 3D-моделювання, нарешті, це релігійна доктрина» – так визначив суть його методу один з учнів [18].
На думку Василя Рябченка рівних такому рисувальнику, як Валерій Гегамян, сьогодні немає. «Пам'ятаю, він прийшов, склеїв зі шпалер смугу – метрів зо три висотою, півтора шириною. І малював. І це було просто геніально» [19].
За двадцять років роботи на художньо-графічному факультеті Валерій Арутюнович виховав масу знаних учнів, серед них реалізовані художники Валентин Захарченко, Євген Рахманін, Василь Рябченко, Олександр Ройтбурд, Віктор Волков, Олег Недошитко, Сергій Ликов, Іван Дімов, Віталій Онищенко, Оксана та Анатолій Фурлети, Юрій Горбачов, Віктор Покиданець, Григорій Султан та інші [6, с.60]. Частина його учнів займається також педагогічною діяльністю, використовуючи напрацювання свого вчителя.
Після виходу на пенсію у 1985 році, Валерій Гегамян повністю зосереджується на творчості. Він веде вкрай замкнутий спосіб життя, майже перестає контактувати з навколишнім світом, підтримує поверхові стосунки з дуже обмеженим колом людей. В цей час він створює свої найвідоміші монументальні роботи «Хачкар» та «Весілля без любові», часом, працюючи по 16 годин на добу. Якщо раніше він самовіддано дарував себе викладанню, то в цей час він самовіддано надолужує все, що не встиг зробити у мистецтві.
Не стало художника у вересні 2000 року, похований в Одесі.
Діяльність Валерія Гегамяна складно втиснути у рамки традиційних уявлень про роботу педагога та художника. Для педагога він був надто талановитим і тонким. Для художника – надто раціональним та цілеспрямованим. Цілковито ігнорував виставкову діяльність, не виконував жодних замовлень художніх творів. Натомість п’ятнадцять останніх років життя присвятив фанатичній реалізації своїх ідей, займаючись пошуками нових виражальних засобів.
Особистість Валерія Гегамяна – художника з впізнаваним авторським почерком – відіграла ключову роль у формуванні одеського художнього середовища другої половини XX століття. Митець став засновником графічного факультету в Одеському педагогічному інституті та виховав кілька поколінь оригінальних художників. Комплексні авторські методики, розроблені В. Гегамяном, мають підґрунтя класичної художньої освіти, але вдало адаптовані до вимог сучасності та містять найхарактерніші ознаки індивідуальної образної та технічної манери майстра. Творчість та викладацтво Валерія Гегамяна носять відверто синтетичний характер. Обидва види його професійної діяльності ґрунтуються на класичних традиціях, однак у підсумку являють собою якісно нові явища. Отримані наукові результати дають можливість подальшої поглибленої диференціації досліджень з даної проблематики. Аналізу живописного та графічного спадку Валерія Гегамяна буде присвячена наступна мистецтвознавча розвідка, оскільки наявною є потреба ввести в науковий обіг інформацію про художні роботи майстра.